14 — Я мусив, — знову повторює Тодд, із притиском. У морозному повітрі видно шлейф пари, що він видихнув. — Не було вибору, — ще раз каже він, але цього разу з підлітковою категоричністю. Блакитне світло поліційних машин дедалі ближче. Келлі витріщається на Тодда. Він щось шепоче зблідлими знекровленими губами, можливо тиху лайку. Вона вдивляється у свого сина, цього жорстокого злочинця, який полюбляє комп’ютери й статистику, але водночас і досі хоче на Різдво пару піжам, складених у ногах ліжка. Келлі марно намотує кола на під’їзній доріжці, вхопившись за голову. Він ні разу не глянув на вбитого: не відводить очей від Тодда. Джен намагається затискати рани, які пульсують під її долонями. Вона не може облишити… жертву. Поліція вже тут, а от парамедики ще не доїхали. Тодд досі тремтить, від холоду чи шоку — не розрізнити. — Хто він? — запитує його Джен. Він стенає плечима, мовчить. — Вони тебе заарештують, — тихо каже Келлі. До них біжить поліціянт. — Послухай, нічого не кажи, гаразд? Ми… — Хто він? — повторює Джен. Це звучить дуже голосно, крик уночі. Їй так хочеться, щоб поліція наближалася повільніше, будь ласка, повільніше, лиш дайте нам ще трохи часу. Тодд переводить на неї погляд. — Я… — каже він і цього разу не вдається до багатослівних пояснень чи інтелектуального позерства. Анічогісінько, обірване речення, що зависло у вологому
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx