17 Автобус догикав до наступної зупинки. Кілька пасажирів вийшло; кілька нових зайшло. Брін спостерігала. Вона вміла спостерігати, бо це було набагато легше, ніж самій ставати учасницею подій. Ось жінка у сірому брючному костюмі. В руках телефон, очі змучені. Мати-одиначка їде додому після роботи, видзвонює дітей, вирішила Брін. Певно, вона й уявити ніколи не могла, яким важким буде її життя. Далі двоє хлопців — кросівки, адідасівські майки до колін, навушники. Їдуть до друзів, забиватимуть м’ячі на баскетбольному майданчику, потім замовлять піци та дивитимуться кіно. Той вік, якому можна тільки позаздрити, бо вихідні завжди означають одні розваги. Чоловік у чорному, він… Він дивився прямо на неї, дивився пильно, і Брін відвела очі. Він здавався знайомим. З чого б це? Густа срібляста шевелюра навела на думку: це професор з університету. Але ні, не те. Університетський професор, що зайшов у автобус, не примусив би її серце битися так гучно, і в роті б не пересохло. Брін охопив страшний переляк. А якщо він пройде по автобусу і сяде поруч з нею? Якщо сяде, вона ніколи не вийде. Просто їхатиме далі й далі, нікуди і в ніщо, завжди по колу, де немає нічого. Брін знала, що це нісенітниця, але їй було все одно. Вона схопилась на ноги і побігла в голову автобуса. Портфель бив її по стегну. Вона не дивилася на того чоловіка, не сміла дивитися, але мала прослизнути повз нього до дверей. Хоч він і відступив убік, Брін відчула, як її рука наштовхнулась на нього, коли вона опинилась поруч. Враз в легенях не стало повітря; ноги підкосилися. Хтось спитав, чи їй не погано, поки Брін, спотикаючись, дісталася дверей. Але натомість Брін чула його голос у своїй голові: «Повертайся, Брін Шивон. Час повертатися тобі додому». Вона схопилася за поручень, щоб втриматися, майже спіткнулася на східцях. І побігла.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx