18 Люди задивлялися на неї, повертали голови, витріщалися, дивувалися. Від цього тільки гіршало. Брін терпіти не могла, коли привертала чиюсь увагу. Вона так сильно старалася не вирізнятися, зливатися з оточенням. Автобус прогикав повз неї. Хоч Брін ще дихала зі свистом, але важкість у грудях відпустила. Вона наказала собі сповільнитися, загальмувати і крокувати далі як нормальна людина. Зібратися зайняло десь хвилину, і ще стільки ж, щоб зорієнтуватися. Такої сильної панічної атаки в неї не траплялося з ночі перед першим днем вчителювання у середній школі Ґрейді. Марко, найближчий друг ще з дитсадка, допоміг їй пережити і ту атаку, і ще одну, вже не таку серйозну, перед першими для Брін батьківськими зборами. «То просто якийсь чоловік, що хотів встигнути на автобус», — сказала вона собі. Жодної загрози, хай йому. І Брін не чула його голосу у себе в голові. Бо вірити, що чуєш думки інших людей, означає з’їхати з глузду. Хіба мама не вбивала це Брін у голову, ну… скільки вона пам’ятала? А тепер, оскільки Брін з’їхала на мить з глузду, їй довелося прогулятися добрих пів милі. Але це нічого, все нормально. Стояв гарний весняний вечір, і вона вдяглася якраз на погоду, звичайно. Легенький дощовик, бо вірогідність дощу тридцять відсотків, під ним сезонний светр, практичне взуття. Їй подобались прогулянки. І в додаток для фітнесу перевиконає норму, це ж чудово. Так, трохи вийшло не як гадалося, але що з того? Вона була незаміжня жінка двадцяти шести років і не мала жодних планів на травневий вечір п’ятниці. І наче цього не вистачило, щоб почуватися пригніченою, панічна атака погіршила головний біль. Брін розстібнула блискавку кишені у портфелі, витягла маленьку торбинку, взяла звідти дві пігулки тайленолу. Проковтнула їх і запила водою з пляшечки, яку теж носила в портфелі.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx