12 — Та хто б вибрав інакше? — здивовано сказав Гаркен. — Людина, яка з ним вирине, стане тишехом. — Ватажка шануватимуть, але ватажок і нестиме тягар за всіх нас. Тому така людина має вибрати, чи взяти не тільки меч, але й той тягар. Все, тихо. — Вона поцілувала синів. — Мейрґред прийшла. Мейрґред О’Кейлі колись сама посідала місце тишеха і була матір’ю померлого. Вона зняла чорні жалобні шати і зараз вбралася у просте біле плаття. Єдиною прикрасою їй слугувала підвіска з камінцем охряно-червоного кольору, як її волосся. Обидва пломеніли так, ніби випалювали тумани, коли Мейрґред крокувала крізь них. Волосся вона обрізала так само коротко, як фейрі, що струменіли їй услід. І перед нею розступилася юрма, а замість гомону запанувала тиша, що свідчила про повагу й благоговіння. Для Кіґана вона була Мейр, жінкою, яка жила в хатинці серед лісу, неподалік його обійстя. Жінкою, яка пригощала його, зголоднілого, медовим пирогом і розказувала казки, коли він був малим. Жінкою великої сили і сміливості, яка відстоювала Талав у битві та принесла мир дорогою для себе ціною. Він обіймав Мейр, коли вона плакала за сином, бо дотримав обіцянки і сам приніс звістку про його загибель. Хоча Мейр вже знала. Кіґан обіймав Мейр, поки жінки не прийшли втішити її. А тоді він пішов далеко в ліс і теж заплакав — хай був чоловік і воїн. Вона виглядала так велично, що Кіґан відчув трепіт від того благоговіння. Мейр тримала посох, древній символ влади. Темне, мов смола, древко виблискувало на сонці, що проглядало крізь поріділі клапті туману. Здавалося, різьблення на посохові запульсували. Сила завихрила у змійсерці-камені на його верхівці. Коли вона говорила, навіть вітер стихав.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx