27 нічого в житті я не хотів так, як тебе. Нічого. Бо це… це… я хочу сказати, господи, я хочу тебе Джульєтто. Я хочу, я хочу… Його слова прискорюються, коли він повертається до мене, його очі занадто блискучі, емоції осяюють риси його обличчя. Його погляд лягає на лінії мого тіла, досить довгий, щоб запалити найлегшу рідину, що плаває в моїх венах. Я запалююся. Я хочу щось сказати, щось правильне, серйозне й переконливе. Хочу сказати йому, що розумію, хочу того самого, також хочу його, але мить здається такою зарядженою й нагальною, що я майже переконана: все це сон. Немов я спустошила запас своїх літер, залишилися лише «я» та «ь», і я щойно пригадала, що хтось винайшов словник, коли він нарешті відриває від мене погляд. Адам важко ковтає, опускає очі. Знову дивиться кудись вдалечінь. Однією рукою хапається за волосся, іншу стискає в кулак біля стіни. —Ти навіть не уявляєш, — говорить він, його голос обривається, — що ти робиш зі мною. Що ти змушуєш мене відчувати. Коли ти торкаєшся мене… — тремтячою рукою він проводить по обличчю. Адам майже сміється, але його дихання важке, нерівне, він не подивиться мені в очі. Він відступає назад, пошепки лається. Б’є кулаком по чолу. — Боже. Що за чортівню я кажу. Лайно. Лайно. Вибач, забудь це, забудь, що я казав, мені треба йти… Я намагаюся його зупинити, намагаюся віднайти свій голос, намагаюся сказати «Все гаразд», але зараз нервую. Я така знервована, така спантеличена, бо все це не має сенсу. Я не розумію, що відбувається, чому він здається таким непевним щодо мене і нас, щодо нього і мене, щодо
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx