28 мене і нього, і як ці займенники звести разом. Не відкидаю його. Ніколи його не відкидала. Мої почуття до нього завжди були дуже ясні, у нього немає жодної причини почуватися непевним щодо мене чи біля мене, і я не знаю, чому тоді він дивиться на мене, немов щось не так… —Вибач, — каже Адам. — Я… я не повинен був нічого казати. Я просто… я, чорт. Не повинен був приходити. Я маю піти… повинен піти… —Що? Адаме, що сталося? Про що ти говориш? —Це була погана ідея, — говорить він. — Я такий дурний… я навіть не повинен бути тут… —Ти не дурний… все добре… все добре… Він голосно порожнисто сміється. Відлуння цього нещирого сміху залишається на його обличчі, коли він замовкає, дивиться на точку просто над моєю головою. Довго мовчить, доки нарешті каже: —Ну, — він намагається, щоб це звучало піднесено. — Це не те, що думає Кастл. —Що? — задихаюся я, заскочена зненацька. — Так. Його руки в кишенях. — Ні. Адам киває. Знизує плечима. Дивиться на мене й відводить погляд. —Не знаю. Я так думаю. —Але тестування… це… я маю на увазі… — я не можу припинити трясти головою, — воно щось показало? Адам не гляне на мене. —О Господи, — шепочу я, немов шепіт якимось чином спростить це. — Тож це правда? Кастл має рацію? Мій голос повзе вище, і м’язи починають напружуватися, і я не знаю, чому відчуття, що повзе моєю спиною здається страхом. Я не повинна боятися того, що в Адама є дар,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx