11 було зруйновано й відновлено, нам сказали щодня робити зусилля, удавати, що ми досі функціонуємо, як мали б. Але це брехня, це все брехня. Я функціоную неправильно. Я не більше, ніж наслідок катастрофи. Два тижні впали на узбіччя дороги, покинуті, уже забуті. Два тижні пробула тут, спала немов на голках, міркуючи, коли щось зрушить із місця, коли я щось зрушу, коли все почне розпадатися. За два тижні я мала стати щасливішою, здоровішою, міцніше спати, стати кращою в цьому безпечному місці. Натомість хвилююся про те, що буде, коли якщо не зможу правильно показати себе, якщо не з’ясую, як правильно тренуватися, якщо навмисно випадково завдам комусь болю. Ми готуємося до кривавої війни. Тому я тренуюся. Ми готуємося скинути Варнера і його людей. Виграти битву. Показати громадянам нашого світу, що надія ще існує, що вони не повинні визнавати вимоги «Відродження» і бути рабами режиму, який лише експлуатує їх для власної могутності. І я погодилася битися. Бути воїном. Використати свою силу, піти проти того, що вважаю правильним. Але думка про те, щоб покласти на когось руку, повертає у світ спогадів, почуттів, спалаху могутності, яку відчуваю, коли торкаюся шкіри, що не має імунітету до моєї. Це відчуття непереможності, болісна ейфорія. Я не знаю, що це зробить зі мною. Не знаю, чи можу довіряти собі, якщо отримую насолоду від чийогось болю. Я знаю: останні слова Варнера застрягли у мене в грудях, і не можу викашляти холод чи правду, що шкребуть по задній стінці горла. Адам не знає, що Варнер може мене торкатися. Ніхто не знає.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx