— 20 ви, — я намагалася говорити безтурботним тоном, та відчувала, що не вдається. — Ти сьогодні інакша, — сказав він, заспокійливо кладучи руку мені на плече. Я знизала плечима. — І почуваюсь інакшою. Він важко глитнув. — То про все домовлено? Я кивнула й понизила голос: — Усе тепер буде, коли Батько вирішить. — Ходи й поїж. Немає горя, яке не підсолодить кориця. Я хихикнула, доки ми йшли, згадуючи слова нашої матері. Вона мала багато ліків від того, що ятрить душу. Сонце, музика, кориця… Але мій сміх швидко обірвався, коли я обійшла навколо стола й присіла в реверансі перед батьком. Ким він буде сьогодні? — Ваша Величносте, — привітала його я. — Анніко. Радий знову бачити тебе здоровою, — підкреслено промовив він. Із цих п’яти слів я зрозуміла, що темрява, яка іноді застеляла його розум, сьогодні видалася низькою та густою. Засмучена, я посіла місце ліворуч від нього й стала роздивлятися придворних, які тихо снідали. Це було по-своєму музикально — дзенькіт виделок і ножів по порцелянових тарілках, наче передзвін серед тихого гомону голосів. Світло смугами падало крізь аркові вікна, і, схоже, ранок обіцяв нам погожий день. — А тепер, коли ти на ногах, ми маємо обговорити деякі справи, — почав батько. — Завтра День заснування, тож сьогодні ввечері прибуде Ніколас. Я подумав, це стане для тебе відмінною нагодою освідчитись йому.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx