30 — «Звісно, — кажу. — Ми ж бо роками тільки те й робили, що вмовляли тебе приїхати додому, і були б дуже щасливі, якби це сталося. Завжди казали: це твій дім, тож просто приїжджай, коли заманеться, без жодних церемоній!» Уже й не згадаю, скільки разів це казали, хіба ж ні? — Безперечно. Схопивши тарілку Макі, Норма зауважила: — Дай-но трохи підігрію цю яєчню. — Та ні, не треба. — Ти певен?.. Ні, давай хоч на кілька хвилин поставлю… Кинувшись до духовки, вона поставила в неї тарілку. — Що ще вона казала? Сівши на стілець, Норма нарешті зосередилася. — Ну, звісно, сказала «привіт», тоді поцікавилася, як у нас справи і таке інше, а потім зауважила, що хоче ненадовго навідатися в гості, і поцікавилася, чи будемо ми вдома. Я сказала, що так, звісно, а вона — тільки не переймайтеся, не треба, мовляв, коло мене упадати. Макі спохмурнів. — Як думаєш, у неї все гаразд? Може, мені варто було б по неї поїхати? Якщо треба, хоч сьогодні сяду на літак і завтра вже буду там. Ти їй про це казала? — Авжеж, я сказала, що ти залюбки по неї приїдеш, а вона — ні, мовляв, не потрібно, сама все влаштує, а тоді нас повідомить. — Я й справді залюбки привіз би її сюди. — О, знаю, любий, але я не хотіла на неї тиснути. Мене так вразило, що вона взагалі зателефонувала, а коли сказала, що ще й навідатися хоче, то в мене мало голова обертом не пішла. Можеш собі уявити. — Як гадаєш, вона хоч не захворіла абощо? Діставши з духовки тарілку, Норма зауважила: — Ні, навряд чи. Голос, щоправда, був утомлений, може, навіть трохи пригнічений… ось, тримай та їж, доки гаряче… але хворою вона не видавалася.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx