10 всі будинки залиті світлом, а біля кількох вікон на верхніх поверхах стоять люди. На лужку навпроти, вкритому пожухлою травою та поцяткованому слідами від велосипедів, стоять дві патрульні машини: маячки миготять червоним і синім, а пара втомлених констеблів намагається тримати витріщак на пристойній відстані. На порозі стоять чоловік зо п’ять інших поліцейських і опитують сусідів. Нарешті двері відчиняються, і я обертаюся до них. — Місіс Мейсон? Вона важить більше, ніж я очікував. Щоки вже обвисли, хоча їй не більше… скількох — тридцяти п’яти? Вона одягла кардиган поверх відкритої сукні тьмянопомаранчевого кольору з леопардовим принтом, яка зовсім не пасує до її волосся. Жінка кидає погляд на вулицю та сильніше кутається у кардиган. Але навряд чи вона змерзла: сьогодні неймовірна спека. — Місіс Мейсон, я інспектор Адам Фоулі. Можна зайти? — Будь ласка, зніміть черевики. Килим щойно почистили. Я ніколи не розумів, нащо купувати світлий килим, особливо якщо у тебе є діти, але чи варто сперечатись із цього приводу. Тому ми нахиляємось, як пара школярів, і розв’язуємо шнурки. Гіслінгем кидає на мене погляд: біля дверей висять гачки, підписані іменами членів родини, а черевики вишикувалися біля килимка. За розміром. І кольором. Боже милий. Дивно, однак, як ходіння босоніж впливає на мозок. Рухаючись по дому в одних шкарпетках, я більше не відчуваю себе професіоналом. Поганий початок. Між вітальнею та кухнею дверей немає: приміщення з’єднуються аркою, за якою відразу бачиш барну стійку. Біля чайника метушаться кілька жінок. Вони
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx