14 — Знаєш, що? Я теж. Він дивиться вгору, і мені вже чується легкий писк зв’язку, що встановлюється між нами… але його голова знову опускається, і він починає водити ногою по килиму, залишаючи на ньому кола. Шерон простягає руку та легенько стукає його по нозі. Хлопчик завмирає. Я знову повертаюся до Баррі. — І гадаю, бокова хвіртка до саду була відчинена. Баррі Мейсон відкидається на спинку, раптово переходячи до оборони. Голосно втягує повітря і витирає носа рукою. — Ну не будеш кожні п’ять хвилин двері відчиняти, правильно? Так було легше приймати гостей. Менше безладу в домі, — він дивиться на дружину. — Звісно, ― погодився я, ― бачу, задня частина саду виходить до каналу. У вас є хвіртка, яка б виходила на доріжку уздовж каналу? — Дідька лисого, — Баррі Мейсон хитає головою, ― адміністрація не дозволить. Він у жодному разі звідти не зайшов би. — Він? — Хто б це не був, ― Баррі знову відводить погляд, ― негідник, який її викрав. Негідник, який забрав мою Дейзі. Я пишу слово «мою» у блокноті й ставлю біля нього знак питання. — Але ж ви не бачили тут жодного чужого чоловіка? Він робить глибокий вдих, який переходить у схлипування, і відводить погляд, бо у нього з очей знову течуть сльози. — Не бачив. Взагалі нікого не бачив. Я перебираю папери. — У мене є фотографія Дейзі, яку ви дали сержанту Девісу. Чи можете ви сказати, у що вона була вдягнена?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx