21 Коли ми нарешті знову зачинені в чотирьох стінах клаустрофобії, однокамерник не припиняє дивитися на мене. Я скручуюся в кутку. Мої ліжко, ковдра й подушка досі в нього. Я пробачаю йому його невігластво, але, можливо, до дружби нам ще далеко. Можливо, я поквапилася допомогти йому. Можливо, він тут лише для того, щоб принизити мене. Але якщо я не зігріюся, то захворію. Моє волосся досі вологе, а ковдра, у яку я зазвичай його загортаю, на його боці кімнати. Можливо, я досі боюся його. Я надто різко вдихаю, надто швидко роззираюся в тьмяному світлі дня. Однокамерник накидає дві ковдри на мої плечі. Одну мою. Одну свою. — Вибач, я повівся як козел, — шепоче він до стіни. Він не торкається мене, і я розчарована рада, що він цього не робить. Мені хотілося б, щоб він мене торкнувся. Він не повинен цього робити. Ніхто не повинен мене торкатися. — Я Адам, — повільно промовляє він. Відходить від мене і починає давати лад у кімнаті. Однією рукою він штовхає ліжко на мою половину. Адам. Таке гарне ім’я. У мого однокамерника гарне ім’я. Це ім’я мені завжди подобалося, але я не можу пригадати чому. Не гаючи часу, я залажу на ледь прикриті пружини мого матраца, я така виснажена, що навіть не відчуваю, як метал впивається в мою шкіру. Я не спала 24 години. Адам — гарне ім’я, це все, про що я можу думати, перш ніж втома здолає моє тіло. ЧОТИРИ Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна. Я не божевільна.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx