13 Він розглядає моє тіло, його погляд повзе так повільно, що змушує моє серце калатати. Я ловлю трояндові пелюстки, коли вони опадають з моїх щік, пливуть навколо мене, видаючи моє нікчемне боягузтво. Я хочу сказати: перестань дивитися на мене. Перестань торкатися мене своїм поглядом, тримай свої руки при собі, будь ласка, будь ласка, будь ласка. — Як тебе звати? Порух його голови розколює землю навпіл. Я завмираю. Моргаю й затамовую дух. Він поворухнувся, і мої очі розлітаються на тисячі шматків, що рикошетять по кімнаті, полюючи на мільйони образів, мільйони митей, застиглих у часі. Поступово мерехтіння картинок припиняється; нагло зупинені в мертвому просторі спогади перетворюються на сумніви, вихор спогадів-сумнівів крає мою душу. Він схожий на когось, кого я знала. Один різкий подих — і я повертаюсь назад у реальність. Більше жодних марень. — Чому ти тут? — запитую я в тріщин бетонної стіни. 14 тріщин на 4 стінах тисячі відтінків сірого. Підлога, стеля — усе з однієї брили каменя. Убогі каркаси ліжок, зварені зі старих водопровідних труб. Маленький квадрат віконця: скло надто товсте, його не розіб’єш. Мої сподівання вичерпано. Перед очима все пливе, вони болять. Пальці поволі скрадаються холодною підлогою. Я сиджу на підлозі, тут смердить кригою, металом і брудом. Мій однокамерник навпроти, він підігнув ноги під себе, немов його черевики занадто блискучі для цього місця. — Ти боїшся мене, — байдуже кидає він. Мої пальці стискаються в кулаки. — Боюсь, ти помиляєшся. Можливо, я й брешу, але це не його справа. Він пирхає, і відлуння зависає в мертвому повітрі поміж нами. Я не повертаю голови. Не відповідаю на погляд, що свердлить мене до кісток. Я хапаю зужитий кисень камери й зітхаю. У мене в горлі застрягло щось знайоме, щось, що я вже навчилася ковтати.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx