14 Двічі стукнули у двері, і я опановую себе. Він негайно підводиться. — Ніхто не прийде, — повідомляю я. — Це лише сніданок. 264 сніданки, і я досі не знаю, з чого вони зроблені. Ця бовтанина завжди смердить так, немов туди напхали забагато хімії; безформний кусень, що постійно впадає в крайнощі. Іноді він надто солодкий, іноді надто солоний, але завжди смакує огидно. Найчастіше я надто голодна, щоб помічати різницю. Я чую, як він якусь мить вагається, перед тим як попрямувати до дверей. Він відчиняє невеликий отвір, визирає через нього у світ, якого більше не існує. — Чорт! — однокамерник майже перекидає тацю, просунувши її через отвір, і прикладає долоню до сорочки. — Чорт, чорт! Стискає пальці в міцний кулак і скрегоче зубами. Він обпік руку. Я попередила б його, якби він тільки мене слухав. — Потрібно почекати три хвилини, перед тим як торкатися таці, — повідомляю я стіну. І не дивлюся на ледь помітні шрами, що вкривають мої маленькі руки, — сліди опіків, про які нікому було мене попередити. — Думаю, вони роблять це навмисно, — додаю спокійно. — О, так сьогодні панна заговорила? Здається, він сердитий. Його очі спалахують перед тим, як він відводить їх, і я розумію, що, напевно, він більше збентежений, ніж лютий. Це ж крутий хлопець. Надто крутий, щоб робити дурні помилки перед дівчиськом. Надто крутий, щоб виказувати свій біль. Я стискаю вуста й дивлюся на маленький квадрат, який вони називають вікном. Тварин залишилося небагато, але я чула розповіді про птахів, що вміють літати. Можливо, одного дня я побачу таку пташку. Тепер частенько верзуть абищо, але за останні кілька років я чула, і не від одного, що вони справді бачили пташку, яка летіла. Тож я дивлюся у вікно. Сьогодні буде пташка. Вона буде білою із золотавими, схожими на корону пір’їнами на голівці. Вона летітиме. Сьогодні буде пташка. Сьогодні буде… Його рука.
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx