19 мені подобається, що ти завше там, стежиш за мною. Це мене збуджує, — проказує він із пекучим поглядом. Дивує, як він може викликати в мене палкий потяг і нищівне розчарування воднораз. Хоча й негоже, та в мене таки вихоплюється. Він нехтує жагою мого палаючого лона. — Але інші сідлиці вернуть від мене носа, а слуги пліткують. Хіба не думаєш, що було б набагато ліпше, якби ти дозволив мені якось долучитися, навіть якщо я просто торкатимусь тебе? — питаю я. Знаю, що здаюся трохи нікчемно, та я так палко жадаю його. Карі очі Мідаса зіщулюються, пронизуючи мене, і я знаю, що вийшла за рамки. Тепер всередині мене все стискається з іншої причини. Я втратила його. Я увірвала грайливість миті, неначе розірвала старий пергамент. Вродливі риси застигають, чарівливість тане, мов сніг над вугіллям. — Ти моя королівська сідлиця. Моя улюблениця. Моя люба, — прорікає він, змушуючи мене потупити очі долі. — Чхав я, що там верзуть якісь слуги чи сідлиці! Я робитиму з тобою все, що зажадаю, і якщо я вирішив утримувати тебе в клітці, де тільки я маю до тебе доступ, то це моє право. Я хитаю головою. От дурна дурепа. — Ваша правда. Я просто подумала… — Ти тут не для того, щоби думати! — випалює Мідас, уриваючи мене на рідкість грубо, від чого в мене аж захоплює дихання. Він був у такому доброму гуморі, а я все зіпсувала. — Хіба я погано до тебе ставлюсь? — питається він, здіймаючи руки догори, доки його голос відлунює величним атріумом. — Хіба я не вдовольняю всі твої примхи? — Вдовольняєш… — Місто ущент напхане хвойдами, котрі живуть у злигоднях, дзюрять у відра та гибіють на вулиці, аби добути шматок хліба своєю мандою. А ти тут мені ще й скаржишся?
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx