5 / 38
ВСТУПНЕ СЛОВО
Я цього не очікував. Аж ніяк.
Повернімося десь у 1995-й. Я працював ре-
дактором у фірмі В. В. Нортона, гордому та не-
залежному Нью-Йоркському видавництві, яким
володіли його власні працівники і яке широкий
загал знав за виданням «Нортонової антології
англійської літератури». Досить консервативний
заклад, проте редакторам там давали волю,
якщо вони не просили багато грошей. Я саме
прочитав рукопис роману під назвою «Невидимі
монстри», що написав один хлопець із важко-
вимовним ім’ям Чак Палагнюк. Там ішлося про
супермодель із жахливими каліцтвами, яка ра-
зом із шахраюватими євротрешовими
1
друзями
бомбила хати на Тихоокеанському північному
заході — вони крали препарати з шафок старих
багатіїв і продавали половину наркоти в місце-
вих барах, а половину пожирали самі. Від істе-
ричного тону роману я просто божеволів (у хо-
рошому сенсі), але не міг до ладу зрозуміти,
що ж там у книжці відбувалося, як і не зрозуміли
мої колеги, які зачарувалися нею набагато мен-
ше й не дозволили мені розпочати перемовини
щодо друку.
Але, як виявилося, цей Чак невдовзі приїхав
погостювати до Нью-Йорка, тож ми зустрілися,
і він мені сподобався. На ньому була картата
фланелева сорочка — точно як на уродженці
Портденду, штат Ореґон, а ще Чак мав сухе,
неординарне почуття гумору. Пізніше ми знову
зустрілися — на достоту жаскій літературній кон-
ференції в Еверетті, штат Вашинґтон, і цього ра-
зу він одягнув білу сорочку з пишними рукавами
в стилі принца Веліанта
2
, на диво схожу на оту
славнозвісну сорочку з воланами, яку носив
Джері Сайнфелд
3
. Після того ми листувалися,
і якось Чак надіслав мені оповідання під назвою
«Бійцівський клуб» про офісних нероб, які на
вихідних відвідували певні бари, де товкмачили
один одного мало не до безтями — щоб утекти
від тоскного існування клерка/споживача. У по-
неділок вони поверталися на роботу з погроз-
ливими синцями й розхитаними зубами, але
більше до них ніхто не прискіпувався. Вони по-
чувалися
живими
. Оповідка була обурливою та
досконало написаною, і Чак поцікавився, чи не
варто розвинути її в роман. О, так.
На той момент, коли Едвард Гібберт, агент
Чака, надіслав у видавництво фінальний варі-
ант «Бійцівського клубу», це вже був лячний,
анархічний і просто чудовий роман. Я подумав,
що Чак розвинув первинну ідею з неймовірною
винахідливістю, додавши переконливих, інколи
барочних деталей (про це все дізнаєшся, коли
працюєш Чаковим редактором…). Я цілком
і повністю купився на постулат книжки про те,
що тогочасні молодики страждали від браку
прикладів сильних чоловіків у своєму житті, від
невдоволеності своєю беззмістовною роботою
та нескінченним споживацтвом в «Ікеа» та
«Ґап»
4
, і що тільки насилля зможе їх відродити
й повернути до духовного життя. Я знаходив
у цьому сенс. Ідея мене захопила. Але на пи-
тання, яке ставить собі кожен редактор: «Хто ж
це купуватиме?», я знайшов тільки одну чесну
відповідь: «Хрін його знає хто». Треба мати де-
що збочене почуття гумору та дуже міцний шлу-
нок, якщо ви хочете піти туди, куди кличе вас
Чак. Роман був геть не схожий на жодну іншу
книжку середини дев’яностих. І саме це мені
й подобалося.
Я й досі чудово пам’ятаю засідання редакто-
рів, куди приніс «Бійцівський клуб», щоб узгоди-
ти придбання. Шанси були поганенькі. Жоден
інший читач, за винятком однієї помічниці, дай їй
Бог здоров’ячка, ентузіазму не висловлював —
власне, тоді запала мало не зловісна тиша, хоча
якийсь редактор двозначно зауважив: «Ну, ти ж
умієш з таким управлятися». Чи то комплімент,
чи то звинувачення. Я презентував книжку, по-
бивався, як міг, а присутні за конференц-столом
знову привітали мене тишею, у якій я (гадаю,
достоту правдиво) розчув думки колег: «Він зду-
рів, але нехай хтось інший з ним розбирається».
За секунду до провалу я випалив: «Слухайте,
мені здається, що в цьому романі щось таки є.
Просто дайте шість тисяч доларів на купівлю
прав, і ви мене більше не побачите, обіцяю». На
що президент компанії поблажливо відповів:
«Ой, та віддайте вже малому книжку». (Мені
тоді було сорок п’ять.) Я подякував і побіг до
себе в кабінет робити пропозицію на купівлю
прав, поки вони не передумали. І пропозицію
було прийнято.
(У пресі Чак назвав цю пропозицію «Гроші?
Іди нахер». Я ввічливо не погоджуюсь. Радше
вона називалася «Гроші? На, відчепися…»)
Тоді я взявся за редагування книжки, і кілька
разів навіть змушував Чака трохи стишити на-
силля й темряву. Наприклад, не каструвати