13 Черговий сигнал телефона змушує здригнутися. «Та гаразд», — бурчу я. Коли вже ці кляті смс припиняться?! Пацани й п’яти хвилин не можуть протриматися без мене на власній вечірці. Знову беруся за написання і, напружуючи пам’ять, намагаюсь завершити рядок. Що я хотів сказати? Що в біса там далі? «Приховай ще мішки під очима…» Міцно заплющую очі, повторюю рядок знову й знову, аби згадати продовження. Урешті зітхаю: «От лайно, забув». Прокляття. Я закриваю ручку ковпачком та кидаю її разом з блокнотом на пасажирське сидіння свого «раптора» 1. Думаю про її останнє речення. «На що з тобою побитися об заклад, га?» То, може, телефонна розмова, Раєн? Дозволиш мені вперше почути твій голосок? Та ні. Раєн хоче зберегти статус-кво нашої дружби. Зрештою, нам і так добре. Змінивши це, ризикуємо втратити все. Однак вона має рацію, мабуть. Раптом я почую її голос — і листи перестануть бути такими особливими? Через слова складаю уявлення про неї. Усе зміниться, щойно я почую її голос. А якщо він мені сподобається? Якщо думка про її сміх та дихання в слухавці не дає мені спокою так само, як і її слова? Якщо хочу більшого? І так досить одержимий її словами. Тому й сиджу у своїй машині на пустій стоянці й перечитую старі листи, що надихають писати музику. 1 «Форд раптор». (Тут і далі прим. перекл.)
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx