14 Раєн — моя муза, про що, мабуть, здогадується. Скільки років поспіль я надсилаю їй тексти та прислухаюся до її думки. Чую дзвінок телефону, на екрані з’являється ім’я Дейна. Зітхаю й беру слухавку. — Що? — Де ти? — Уже в дорозі. Я заводжу машину й перемикаю передачу. — Ні, ти сидиш на якомусь паркувальному майданчику й знову пишеш тексти, я вгадав? Закочую очі, кидаю слухавку й жбурляю телефон на пасажирське сидіння. Так мені краще думається. Не обов’язково сидіти над душею. Коли на мене сходить натхнення, нічого із собою вдіяти не можу. Виїжджаючи на дорогу, я набираю швидкості й направляюся до старого складу за містом. Наш гурт організовує щось подібне до квесту — «Полювання сміттяра», щоб зібрати гроші на літній тур. Хоча я пропонував просто організувати декілька концертів, може, об’єднатися з місцевими гуртами, але Дейн вважає, що це приверне більше народу. Ну, побачимо, хто мав рацію. Пронизливий лютневий холод пробирається крізь худі, тоді я вмикаю обігрівач та дальнє світло. Фари глибоко осяюють темряву попереду. Це дорога до Фелконс Велл, де живе Раєн. Якщо проїду склад та поворот до покинутого парку розваг «Бухта», зрештою приїду до її міста. Скільки разів після отримання прав я спокушався туди приїхати,
RkJQdWJsaXNoZXIy MjA3MDkx