12 / 40
уРок 1
1 3
якийсь час я працювала секретаркою. То було ще
до к. е. — до комп’ютерної ери. Тоді вважалося: якщо
тобі видали електричну машинку «IBM Selection» із ко-
ректувальною стрічкою, тобі дуже пощастило. Мої ру-
ки були постійно вкриті плямами від копіювального па-
перу. а ще я була справжнім «асом коректування». Досі
дивуюся, як мій бос жодного разу не побачив мене не-
притомною на клавіатурі від випарів коректувальної рі-
дини. я ненавиділа цю роботу. Одного разу я протягом
цілого ранку друкувала лист на три сторінки тільки для
того, щоб отримати його назад — керівник обвів гігант-
ськими червоними колами всі помилки, які можна було
замаскувати коректором. Довелося все передрукувати.
я працювала в багатьох місцях, перш ніж усвідомила,
що мені потрібне більше, ніж робота. Робота—це місце,
де ти працюєш, щоб мати змогу оплачувати свої рахун-
ки. Робота — це місце, де тебе штрафують за п’ятихви-
линне запізнення, навіть якщо ти запізнилася, бо хотіла
допомогти водієві, який заблукав. Це місце, куди телефо-
нуєш, щоб сказати, що захворіла, а сама витрачаєш цей
час на пошуки кращої роботи. Тут відчуваєш стабільність
і безпеку, але це так нудно! Ти робиш те, чого від тебе че-
кають, а потім ідеш додому. Телефонуєш, щоб сповістити,
що захворіла, щоразу, коли вдається отримати оплачува-
ний лікарняний, бо тебе нудить від цього місця.
Робота—це коли заробляєшна життя. а кар’єра—це
життя. Робота — це зарплатний чек. Кар’єра — більший
зарплатний чек. Кар’єра вимагає освіти, практики й здат-
ності ризикувати. Отож я вирішила побудувати кар’єру.
Шість разів змінювала спеціалізацію в коледжі: біологія,
ботаніка, потім раціональне природокористування, ан-
глійська, зв’язки з громадськістю і нарешті журналістика.
Кентський державний університет пожалів мене й засто-
сував свою «політику академічного прощення» до мого