29 / 40
3 0
БоГ дАЄ тА ЛАНти ВсІМ
що кидає тобі виклик, або ж наповнення стандартного
робочого дня сенсом.
Перш ніж отримати роботу своєї мрії — авторкою
газетної колонки, — я завжди говорила іншим: «я ко-
лумністка без колонки». Це допомагало мені дивитися
далі — і бачити те, що за межами моєї посади репорте-
ра, бачити роботу, про яку мрію. Мені дуже подобаються
рядки відомої поетки люсіль Кліфтон: «Не зважай на те,
як тебе називають інші. Зважай на те, що говориш у від-
повідь ти». а це вже залежить виключно від тебе.
Коли я була маленькою, у нас була сусідка Тельма, яка
працювала на лікарняній кухні. За віком вона була така,
як і моя мама, і я дуже їй співчувала, адже вона пропра-
цювала там усе життя, щодня вдягаючи рожеву уніфор-
му та сіточку для волосся. аж доки я не зрозуміла дечо-
го. Її посада, імовірно, називалася «помічник кухаря»,
однак Тельма вкладала в це «ім’я» набагато більше. Її пи-
роги мали найкращу скоринку в місті. Такі от ласощі для
пацієнтів! Байдуже, яку назву мала її посада, — Тельма
вважала себе пекарем.
я згадала про Тельму, коли мене попросили висту-
пити з промовою на церемонії вшанування праців-
ників клівлендської клініки, які пропрацювали там по-
над 25 років. Цей вечір міг бути страшенно нудним,
однак водночас він міг бути й чимось більшим, аніж
низка рукостискань, спалахи фотокамер та вручення
нагородних годинників. Це міг бути банальний захід,
на якому виголошують однакові слова подяки 200 пра-
цівникам. Вони могли стати численними коліщатами
однієї велетенської медичної машини, що нею була
клівлендська клініка.
Натомість захід нагадував момент відкриття скрині
зі скарбами, що була наповнена чимось значно цінні-
шим, аніж коштовності. У кожній людині бачили те, ким