32 / 38
32
стояв майже в самому центрі, теж не залишилося. По-
ки німці полонені все наново будували, народ у землян-
ках кантувався. Обком, райком, інші владні установи —
всі теж у землянках чи в бараках.
Коли запропонували йти в міліціюшофером— не ду-
же й перебирав. Возив одразу начальника відділу з бо-
ротьби з бандитизмом, тільки недовго. Він сам запро-
понував мені перейти у відділ, на оперативну роботу.
Людей не вистачало — це раз. Знову ж таки, бойовий
досвід — це два. Бандити під час однієї операції відра-
зу трьох оперативників поклали — це три. Людей ката-
строфічно не вистачало, як кажуть — кадровий голод.
Ну, і як сказав сам начальник: «Ти, Мишко, мужик із го-
ловою, а голова не порожня. Нема чого бойовому офі-
церу задурно бублика крутити, для такого діла он сол-
дат чи єфрейтор згодиться». І відразу, як оформили
переведення, підвищили у званні — тепер одягнув мілі-
цейську форму з лейтенантськими погонами.
А десь так за два роки, улітку сорок сьомого, якимось
макаром розшукав мене колишній командир полку. Я не
особливо здивувався. Навіть зрадів, що той живий, бо
після госпіталю так нічого про нього й не чув. У тому, пер-
шому листі Дмитро Петрович Калязін нічого аж такого
важливого не писав. Просто розповів, як знайшов мене,
цікавився моїми справами. Заразом розказав: служить
тепер начальником міліції у невеличкому селищі Олика,
це недалеко від Луцька, Західна Україна. Я відписав: так.
мовляв, і так, живу в рідному Чернігові, батьки загину-
ли, сестра пропала безвісти, теж служу в міліції. Ще й не
стримався — пожартував: не начальником, звичайним
оперативником, бандитів ловлю. Приписав також —
хто б міг подумати…