31
дуже швидко формували, а кожен водій був на вагу зо-
лота. Крутив ото бублика на полуторці, боєприпаси во-
зив і не тільки — усе, чим завантажать. Потім пересів на
«віліс», возив нашого комполку, Калязіна. Та це не озна-
чало, що для мене війна була якоюсь інакшою — піди
спробуй проскочити під обстрілом! У сорок третьому
під Курськом мене серйозно поранили, ну, а потім, ко-
ли повернувся у стройову частину, знову осідлав зна-
йому вантажівку. На ній доїхав до Варшави, там удруге
поранили, цього разу — серйозніше, насилу вичухався.
Додому, в Чернігів, повернувся офіцером, молодшим
лейтенантом… і, як з’ясувалося, сиротою.
У місті залишилися батьки та молодша сестричка. Як
німець попер, вони втекли недалеко, в село, думали від-
сидітися в родичів. Ті мені потім усе й розказали. Коли
німці прийшли і почалася окупація, сестру забрали на ро-
боту до Німеччини. Мама, побачивши припис від німець-
кої влади, заголосила, кинулася на тих, хто прийшов по
сестру, не пускала. Тоді поліцай, котрий припхався ра-
зом із німецьким офіцером, узяв та й застрелив її.
Батько пережив маму на півроку, помер тієї ж зими.
Кажуть — з голоду. Тулилися всі разом у сільській хаті.
Авжеж, не жирували — куди там жирувати, але й з го-
лоду не пухли. Село ж таки, яке не яке господарство.
Навіть якщо вигребуть запаси для потреб німецької ар-
мії, щось залишиться. Де троє годується, там і четвер-
тий проживе. Тільки рідня, коли я повернувся та про все
розпитував, пояснила: батько сам чим далі, тим часті-
ше від їжі відмовлявся. Наче сам себе голодом заморив.
Де сестру шукати, теж ніхто не знав. Від неї звістки вза-
галі жодної. А Чернігів розбомбили до чорної землі, жи-
вого місця не лишили, самі руїни. І нашого будинку, що