33 / 38
33
За місяць відповідь: збирайся, товаришу лейтенанте,
свої надійні люди тут потрібні. Становище в регіоні дуже
складне, подробиці — на місці, як приїдеш. І писав так,
ніби питання про моє переведення вже вирішене. Це
я тоді так подумав, навіть рішення не прийняв, вирішив
із цим переспати. Тільки на ранок викликає мене до се-
бе наш начальник в кабінет і каже тоном, якому не запе-
речують: так і так, є відповідний наказ, згідно з яким лей-
тенанта міліції Середу Михайла Івановича направляють
на нове місце служби і тепер він буде в розпорядженні
управління міліції Луцького районного відділу МВС.
Звісно, для мене не стало новиною, що на звільнених
територіях Західної України, Прибалтики та частково
Білорусії є націоналістичні банди, котрі всіляко заважа-
ють остаточному утвердженню радянської влади на
місцях. Я навіть чув по радіо виступ якогось компетент-
ного чоловіка з Москви, прізвище тепер не згадаю. Він
тоді заявив: ці групи залишили після відступу німці, аби
в такий спосіб у безсилій люті максимально шкодити
переможцям, сіяти паніку серед місцевого населення,
з останніх сил боротися з завоюваннями Леніна—Ста-
ліна. Але тоді, слухаючи це, я навіть уявити не міг, що
незабаром сам візьму участь у боротьбі з націоналіс-
тичним бандерівським підпіллям.
Так у середині вересня 1947 року я опинився на Воли-
ні. Удома, як уже сказав, мене нічого не тримало: житло
тимчасове, у казармі, переобладнаній під гуртожиток для
міліціонерів. Заводити сім’юне було коли, та й, якщо чес-
но, я вирішив поки не поспішати з цим. Мені лише два
дцять сім стукнуло, війна позаду, життя попереду. Але по-
ки ганяюся за бандитами, поки цю наволоч із коренем
не вирвали, ніхто не гарантує мені особистої безпеки.