29 / 38
29
Україна, Волинь, осінь 1947 року
1
Досі не готовий сказати, чим для мене є та історія.
Ну, коли я після війни опинився на Волині та близь-
ко, як на мене — аж надто близько познайомився з бан-
дерівцем Червоним: подарунком долі чи, навпаки, її
прокляттям. Знаєш, ще кажуть — вискалом.
Саме так,
вискал долі
, десь я це прочитав. У якійсь га-
зеті. Ваш брат-журналіст ще не таке напише для краси-
вого слівця. Але саме з того часу на деякі речі, котрі як
офіцер міліції мусив вважати очевидними й правиль-
ними, я дивився з певним сумнівом.
А от наш брат опер насправді повинен сумніватися
у всьому — професія така. Мене ніхто цього не вчив, це
про таких, як я, кажуть — вони, мовляв, університетів
не закінчували. Просто завжди вважав так: кожен мілі-
ціонер, хоч простий вуличний постовий, хоч великий
начальник, мусить вирішити, зі злочинцем має справу
чи з нормальною чесною людиною. Дуже просто наста-
вити на когось наган і назвати бандитом. Після війни так
і було — як не ти витягнеш зброю, бандюга зробить це
раніше за тебе. І думати не буде. Ти ж при цьому ще
й мізкувати мусиш: стріляти, не стріляти, якщо стріля-
ти — то куди, валити його на місці чи смалити в ногу чи
плече…
Взагалі, такі були часи: чоловіки мали при собі зброю
просто так, для самозахисту. Бо хто йо’зна — раптом
я міліціонер несправжній! Перевдягнувся у форму —