30 / 38
30
усе, приїхали. Скільки тоді таких справ було, але, напев-
не, про це якось іншим разом…
Так от, про зброю я не брешу. Після війни, особливо
в перші повоєнні роки, такого добра по містах та селах
вистачало. Далеко ходити не треба, ось хоч до найближ-
чого лісу. Туди, де йшли бої. Там навіть тепер можна
знайти людські кістки. А тоді зотлілі трупи хоч наших
бійців та командирів, хоч німецьких, хоч розстріляних
мирних жителів таки дуже лякали, брехати не буду. Але
не надто дивували —факт. Ось там, на місцях боїв, тро-
феїв — хоч греблю гати — і пістолети, і кулемети.
Особливо щастило тому, хто знає, де шукати військо-
ві склади. Партизани часто робили такі, а коли відсту-
пали — бувало, лишали зброю та боєприпаси просто
в підземних арсеналах.
Тому в міліцію брали насамперед тих, хто мав бойо-
вий досвід. Нехай у нас, фронтовиків, не було відповід-
них знань та досвіду оперативно-розшукової роботи.
Звісно, відкривалися якісь там курси, Кримінальний ко-
декс ми читали… Але для чого книжка, коли ловиш гра-
біжника на гарячому, а він, не думаючи довго, гатить
із німецького парабелума. Жодна брошура не навчить,
як діяти в подібній ситуації, поки в тобі дірок не на
робили.
Я ось так у міліцію і потрапив.
Коли війна почалася — саме служив строкову. Наша
частина стояла під Курськом, тож на фронті, вважай, із
перших днів. Ще до служби я цікавився технікою, ма-
шинами всілякими. Тому мене направили з Чернігова
в Ріпки, на тамтешнюМТС. З Ріпок і пішов у армію. Умів
водити машину, тож на фронт пішов у складі автомо-
більного батальйону — як війна почалася, їх на місцях