6 / 18
6
у чарку смердючу мікстуру для слабкого, тихо балабонив: «Бог
дасть, підніметься пан Ярема…» Дивилася на чоловіка з нена-
вистю, напружувала очі, в’їдалася поглядом у бліде лице його,
наче намагалася вивідати потаємні Яремові думки, та марно—
свічки перелякано тремтіли: згасали-плакали, ховали Яремо-
ві секрети, сіяли морок — от і край…
— Савко! Свічок неси! Та не сальних. Воскові бери, —
кинула.
Покликала лікаря, веліла правду мовити.
— До схід сонця не доживе, — признався німець. — Хіба
що химородницю Кривошиїху з її чаклунським зіллям гукнете.
Хоч на день поверне живий дух вельмишановному пану Яре-
мі… Бо ж, може бути, вам, милостива пані, який підпис від
чоловіка потрібен… На заповіті чи іншому корисному на май-
бутнє документі.
— Не прийде клята ворожка на поміч, — прошепотіла
Дорошівна.
Німець перехрестився по-нашому, байдуже глянув на без-
тямного чоловіка на отоманці:
— Батюшку б…
— По протоієрея з Козельця вже поїхали, — відказала
пані Станіслава.
По півночі Ярема Петрів син Дорош раптом перестав хри-
піти, задихав вільніше, очі стали ясними-дитячими. Тої ж миті
несподіваний рвучкий вітер розігнав густі хмари — на небо
місяць скочив, зірочки переморгуються. А на порозі Дороше-
вої садиби чорна тінь стала — Кривошиїха.
Ох, та баба страшна… Древня, темна, зморщена, а зуби
чисті, міцні — усі до одного в роті. У Дорошівці перешіптува-
лися: від Сіркового коріння ворожчин рід. Бачить те, що оку
людському недосяжне, чує те, що вухо людське почути не здат-
не, мертвяка оживити може, а сама не вмирає, бо не знайшла
ще кому свої знання та силу передати. Скніє в землянці при
лісі за версту від людей, чаклує над зіллям, а на поміч її кликати