7 / 30
Вступ
7
шепочемо: «Потрібне справжнє диво, щоб усе це випра-
вити». І чекаємо, чекаємо без кінця й краю, доки хтось ін-
ший стане цим дивом.
Ми хочемо, щоб у таких ситуаціях діяв хтось інший. Од-
нак дива — це не те, що роблять виключно інші, — це те,
що робить кожен із нас. Вони стаються тоді, коли звичай-
ні люди роблять щось надзвичайне. І бути дивом зовсім
не означає, що тобі потрібно хапатися за розв’язання про-
блем усієї земної кулі. Це означає діяти інакше—у своїй ві-
тальні, на робочому місці, у своєму найближчому оточен-
ні, зрештою — у спільноті.
Протягом останніх 26 років я мала честь працювати
оглядачем у клівлендській газеті «Plain Dealer», а до того бу-
ла журналістом «Beacon Journal» в Акроні. Можна сказати,
сиділа в першому ряду на виставі з назвою «Життя». Звичай-
ні люди, що мали найрізноманітніші професії, відкривали
мені свої серця та ділилися історіями про те, як вони роби-
ли неможливе можливим. Із деякими з них ти зустрінешся
на сторінках цієї книжки, а спочатку їхні історії були розка-
зані в нарисах для цих видань.
Захворювання на рак спонукало мене написати мою
першу книжку «Бог ніколи не моргає. 50 уроків, які змі-
нять твоє життя»
.
Ті перші 50 уроків мали стати знаком по-
дяки за те, що я жива, що відлік мого «одометра» сягнув
50 років. Тринадцять років тому, коли я була геть лисою
від хіміотерапії й дуже слабкою від опромінення, я не була
впевнена в тому, що взагалі матиму змогу старішати. І са-
ме тоді я познайомилася з численними людьми, які змогли
подолати рак і навчили мене робити все можливе неза-
лежно від прогнозів.
Ці 50 уроків мандрували світом — спочатку як колон-
ка в газеті, потім у вигляді електронного листа, якого пере-
силали по всій країні та світу, і нарешті у вигляді книжки. Їх
цитували топ-менеджери компаній, пастори, судді та соці-
альні працівники. Їх друкували в сотнях брошур, церков-
них бюлетенях, газетах малих містечок. Люди носять список