14 / 22
20
Досі не вірячи, вона почала копати. Він не міг померти. Він не
міг померти. Він не міг…
За лічені секунди сніг вгризся в її шкіру.
На руках розтріскалася замерзла кров.
Десь там, під усім тим снігом, вона бачила своє серце, розби-
те на два шматки. Обидва горіли і билися під цим білим покро-
вом. Вона зрозуміла, що мама прийшла по неї, тільки тоді, коли
мамина кістлява рука опустилась на її плече. Її потягнули геть.
Гарячий крик заповнив її горло.
МАЛЕНЬКА КАРТИНКА,
ДЕСЬ МЕТРІВ ЗА ДВАДЦЯТЬ
Коли дівчинку нарешті відтягнули,
вони з мамою стояли і переводили подих.
Щось чорне і квадратне виднілося посеред снігу.
Тільки дівчинка помітила це.
Вона схилилась, підняла ту річ
і міцно вчепилася в неї пальцями.
На обкладинці був сріблястий напис.
Вони трималися за руки.
Відпустили останнє, заплакане прощання і вийшли з кладови-
ща, озирнувшись кілька разів.
А от я залишився трохи довше.
Я махав рукою.
Але ніхто не помахав мені у відповідь.
Мама й донька покинули кладовище і попрямували до наступ-
ного мюнхенського потяга.
Обидві були худі й бліді.
В обох потріскалися губи.
Лізель помітила це у брудному, запилюженому вікні потяга,
на який вони сіли якраз перед полуднем. Як згодом написала
сама крадійка книжок, ця подорож продовжилася так, ніби
усе
вже сталося.
Коли потяг прибув на мюнхенський
вокзал
, люди висипали
з нього, як із розірваного пакунка. Там були люди різного ґатун-
ку, але серед цієї юрби найлегше було розпізнати бідняків. Зли-
дарі завжди в русі, ніби зміна місця може чимось їм допомогти.