13 / 22
19
Хлопчик ставав усе важчим.
Лізель і гадки не мала, де вона. Навколо усе було білим,
і, доки вони були на станції, вона могла споглядати лише вицві-
лий напис на вказівнику напроти. Назва міста нічого їй не го-
ворила, але саме тут, два дні по тому, поховають її братика
Вернера. Серед свідків — священик і двоє гробарів, що тремті-
ли від холоду.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ
Двоє кондукторів.
Двоє гробарів.
Коли дійшло до діла, один із них віддавав накази.
А інший робив те, що йому наказували.
Питання: а що, як
інший
— це більше, ніж один?
Помилки, помилки — здається, іноді це єдине, на що я спро-
можний.
Два дні я займався своїми справами. Я подорожував світом
і переносив душі на конвеєр вічності. Я дивився, як вони безволь-
но котилися вдалину. Декілька разів я застерігав себе триматися
подалі від місця поховання братика Лізель Мемінґер. Але знех-
тував своєю ж порадою.
Уже за декілька миль
1
, поки наближався до них, я зміг розгле-
діти маленьку групку людей, що заклякли посеред неосяжного
засніженого простору. Кладовище зустріло мене, як друга, і не-
вдовзі я стояв поряд із ними. Я схилив голову.
Ліворуч від Лізель стояли двоє гробарів, вони терли руки
і жалілися на сніг та погані умови для копання в таку погоду. «Так
важко розкопати весь той лід» — і таке інше. Одному з них було
не більше чотирнадцяти. Учень. Коли він трохи відійшов, десь
кроків на двадцять, із кишені його куртки безневинно випала
чорна книжка, а він цього навіть не помітив.
Декілька хвилин по тому мама Лізель рушила зі священиком.
Вона дякувала йому за поховання сина.
А от дівчинка залишилася.
Її коліна вгрузли у землю. Прийшов її час.
1
Миля — міра довжини, приблизно дорівнює 1,6 км.