12 / 22
18
Одне ще досі дрімає.
Гадаю, краще б вона міцно спала, але, правду кажучи, на це
я не маю жодного впливу.
Друге око вмить розплющилося, і вона впіймала мене на га-
рячому, я певен у цьому. Я саме опустився на коліна і вийняв
його душу, що безсило повисла на моїх набряклих руках. Потім
душа швиденько зігрілась, та, коли я тільки-но вийняв її, вона
була м’якою і холодною, як морозиво. Хлопчик почав танути на
моїх руках. А тоді повністю зігрівся. Зцілився.
А на Лізель Мемінґер навалилася безвольна нерухомість, її
охопили заплутані і суперечливі думки.
Es stimmt nicht.
Цього не
може бути. Цього не може бути.
І тряска.
Чому вони завжди трясуть їх?
А, так, знаю, знаю. Припускаю, що це пов’язано з інстинктом.
Щоб стримати наплив усвідомлення правди. Тієї миті її серце
було слизьким, і гарячим, і гучним, таким гучним, таким гучним.
Я вчинив по-дурному — я залишився. І спостерігав.
Тепер мама.
Дівчинка розбудила її такою ж несамовитою тряскою.
Якщо вам важко це уявити, подумайте про незграбну тишу.
Про шматки й уривки відчаю, що пропливають повз. Про те, як
воно — потонути в потязі.
Сніг безперестанку падав, і мюнхенський потяг мусив зупи-
нитися через ремонт пошкодженої колії. Голосила жінка. Біля неї
стояла заціпеніла дівчинка.
У нестямі жінка відчинила двері.
Тримаючи маленьке тільце, вона зійшла у сніг.
Дівчинка рушила за нею — а що ще їй залишалося?
Як ви вже знаєте, двоє кондукторів також зійшли з потяга.
Вони вирішували, що робити, і сперечалися. Ситуація була
щонайменше неприємною. Врешті-решт було вирішено довез-
ти усіх трьох до наступної станції, і нехай уже там із цим роз-
бираються.
Тепер потяг плентався засніженою дорогою.
А тоді спіткнувся і зупинився.
Вони зійшли на перон — тіло хлопчика на маминих руках.
Вони стояли.