15 / 22
Галина Вдовиченко
14
не зауважив. Спустився з низького бельетажа
надвір, тут усюди, мабуть, по два входи-виходи.
Перетнув вузький простір у протилежному на-
прямку, до площі Ринок. Кроки лунко відбивали-
ся від стін та від стелі напівтемних сіней будинку.
Масивні двері на площу виявилися зачиненими.
Підсвітив собі мобілкою: ані кнопки домофону,
ані шпарки до ключа. Як вийти? Провів плямкою
світла вправо-вліво, вона ковзнула стіною далі,
поверхнею готичного обрамлення колишніх, уже
неіснуючих, дверей. Цегляна кладка. Кам’яний
одвірок навколо неї. Е ні, все ж таки двері! Грубі
білі двері. Ось і клямка. Марко торкнувся холод-
ного металу, натиснув — і під пронизливий скре-
гіт іржавих петель вийшов на сонце.
Площа одразу вхопила його, вдарила яскра-
вою картинкою по очах, затягла у вир пістрявого
натовпу, не давши оговтатись від надміру світла
й тепла. Юрма шуміла, наче рясний дощ. Заплю-
щиш очі — почуєш зливу.
— Паноньцю, купіть гортензію для своєї пані!
Абисьмо знала, як ви її кохаєте!
Дівчинка з кошиком, наповненим букетами
квітів, простягнула йому три гілочки, зібрані
стрічкою, — білі квіти, рожеві й бузкові. І втра-
тила до нього цікавість, щойно він заперечно
хитнув головою. Юну квіткарку вже промина-
ла артистична пара, на неї й перемкнула вона
свою увагу. Молодик у театральному котелку на