13 / 22
Галина Вдовиченко
12
— Авжеж, у Львові. Це наче гори у місті. Не-
подалік від асфальту та автівок, а немов у лісі.
Пташки співають, трави чисті…
І гість захотів ароматного чаю, у великому гор-
няті. Спостерігав за пані Зенею, за тим, як вона
усе робить неквапливо й вправно. Її дії заворо-
жували. Із семи бляшанок було всипано до неве-
личкого мідного чайничка по дрібці трав і залито
окропом. Вичікавши три хвилини, протягом яких
чайничок погойдувався у її руках над вогнем,
жінка відставила посудину вбік, на керамічну
підставку. Гість лише кліпнув очима, стулив по-
віки й розтулив — а чай уже був настояний, уже
лився бурштиновою крученою цівкою у велике
горня, розмальоване маками. А пані Зеня вже
й готувала каву для себе, наче мала дві пари рук.
Закинула до кавомлинка жменьку кавових зерен,
заходилася повільно крутити корбочку. Мовчки.
Вона робила тривалі комфортні паузи між ко-
роткими фразами, ця сива господиня іграшко-
вого помешкання на площі Ринок. Вона знала,
що потрібно втомленому гостю.
Марко ковтнув чаю, гіркувато-терпкого на
смак, тоді ще, і ще. Перед очима крутилася руч-
ка кавомлинка, слухняно оберталася під справ-
ними старечими пальцями, обтягнутими сухою
шкірою. Кімнату виповнювали запах нагрітих
сонцем трав та хрускіт зерен у жорнах. За віко-
вими стінами бив годинник на міській ратуші,