11 / 22
Галина Вдовиченко
10
неквапом, підборіддя вгору, побрязчавши клю-
чем від брами, погримівши засувом на ланцюгу.
Власниця молодого голосу виявилася субтиль-
ною старунею в охайному вбранні, з пишною
мушлею сивого волосся. Вона провела його за-
тіненим подвір’ям-колодязем—Марко слідував
за нею, підвівши голову. У квадраті неба напина-
лися вітрила простирадел. Вхід у помешкання
просто з двору. Двері на першому поверсі, не-
замкнені. Як у дитинстві, коли мама й усі жінки
двоповерхового дерев’яного будинку на Подолі
виходили у двір вивішувати білизну, лише при-
туливши двері квартир.
— Ставте, ставте на бенкетку, вона для того
й існує. — Господиня пропустила гостя вперед,
м’яко тицьнула пальцем у його дорожню сумку,
а тоді показала на низенький ослінчик, обтягну-
тий вицвілим оксамитом невизначеного кольору.
Цей наказовий жест у її виконанні виглядав де-
лікатно і навіть грайливо, і Марко слухняно за-
лишив свою валізу, де було запропоновано.
Жодних сторонніх запахів у помешканні не
вчувалося, натомість мерехтіло в очах від надмі-
ру дрібниць. Складені віяла, театральні біноклі,
порожні карафки з-під парфумів, порцелянові
статуетки, пуделка, бляшанки, поливана керамі-
ка, бронза та олово, скляний канделябр у залиш-
ках воску, дві срібні ложечки… У двох кімнатках