28 / 34
Моє сонцесяйне Різдво
27
Кидає вгору ще одну ложку:
—Аби мої бджоли верталися до пасіки, коли
вироюють, як та кутя вертає додолу!
Кидає втретє:
—Аби мої бджоли сідали на квіти пахучі, як
та пшениця сідає на землю!
Мене це веселить і тішить. І вже ввижається,
що то не зерна пшеничні летять догори, а потім
вертають назад, а живі всюдисущі бджілки.
І уява дитяча малює в голові їхнє гудіння, ще
трохи — і я замахаю руками. Тільки бабуся
скрушно хитає головою — біла стеля стала ря-
бою. Ніколи її Петро не слухає.
Починаємо їсти й пити. А я тишком-нишком
роззираюсь, стараючись вгледіти хоч одного
найменшенького духа серед «запрошених» на
вечерю. Котик Гливко весело й сито помуркує
під столом. Він уже не голодний. Він щасливий.
Страви здаються такими смачними, якими
ще не були ніколи. Кожного року так чомусь
видається… Вечеря добігає кінця, мов тиха по-
гідна ріка тече розмова, горять у підсвічниках
свічки, і від цього чару та від пережитих вражень
мене огортає дрімота. І міцні крила Телесиково-
го гусі-гусенятка (а насправді добрі дідусеві
руки) дбайливо несуть мене на своїх крилятах-
руках на ліжко чи то в небо. І мариться засні
жене село, і білі янголи над ним, і я поміж них