28 / 36
28
—Я тут.
Його великий палець гладив мене по долоні. Усі мої
відчуття зосередилися там, оживаючи від кожного до-
тику його шкіри до моєї.
—Я не впевнений, що я хороша людина, — озвався
він незабаром.
—Я теж не впевнена, чи хороша я. Я імпровізую.
Вдаю.
—Ага. — Ґет на хвилинку замовк. — А ти віриш
у Бога?
—Наполовину.
Я намагалася подумати про це всерйоз. Я знала, що
Ґета не влаштує абияка відповідь.
—Коли справи не дуже добрі, я молюся чи уявляю,
що мене чує той, хто мене оберігає. Наприклад, кілька
днів після того, як тато пішов, я думала про Бога. Для
захисту. Але решту часу я просто продираюся крізь що-
денне життя. Анітрохи не релігійно.
—Я більше не вірю, — сказав Ґет. —Та подорож до
Індії, злидні… Я не можу уявити Бога, який би допустив
це. Потім я повернувся додому і став помічати це на ву-
лицях Нью-Йорка. Хворі та голодні є навіть у найбагат-
шій нації світу. Я просто не можу уявити, що хтось обе-
рігає їх. А це означає, що і мене не оберігає ніхто.
—Та це не робить тебе поганим.
—Моя мама вірить. Її виховали буддисткою, але зараз
вона ходить до методистської церкви. Вона не надто ті-
шиться мною.
Ґет майже ніколи не говорив про свою матір.
—Ти не можеш вірити лише тому, що вона каже тобі
«вір», — cказала я.
—Ні, питання в тому, як бути хорошою людиною,
якщо більше не віриш.