23 / 36
23
Ми плавали на вітрильниках, розпалювали вогнища.
Ми готували відерця морозива і засмагали.
Якось увечері ми вчотирьох влаштували пікнік на ма-
ленькому пляжі. У нас були копчені мідії, картопля, со-
лодка кукурудза. Усе це приготували кухарі. Я не знала
їхніх імен.
Джонні та Міррен принесли їжу в металевих сковорід-
ках. Ми їли навколо багаття, закрапуючи олією пісок.
Потім Ґет готував триповерхові смори
1
для всіх нас.
Я спостерігала, як його руки в сяйві полум’я нанизують
зефіринки на довгу палицю. Там, де колись були написа-
ні наші імена, тепер було записано назви книжок, які він
хотів прочитати.
Того вечора на лівій було «Буття». На правій —
«ніщо».
2
На моїх руках теж був напис. Цитата, яка мені подо-
балася. На лівій — «Живи». На правій — «сьогодні».
—Хочете знати, про що я думаю?
—Так, — сказала я.
—Ні, — сказав Джонні.
—Я от думаю, яке ми маємо право говорити, що цей
острів належить вашому дідусеві. Не юридично, а на-
справді.
—О, будь ласка, не починай стару пісню про злочини
колонізаторів, — простогнав Джонні.
—Та ні, я говорю про те, як можна казати, що земля
взагалі належить комусь із людей? — Ґет обвів рукою
небо, океан, пісок.
Міррен знизала плечима.
1
Ласощі, що складаються з підсмаженого на вогнищі жувального
зефіру та шматочка шоколаду, вкладених між двома крекерами.
2
«Буття й ніщо», Жан-Поль Сартр.