21 / 42
18
Передмова
у хірургічному відділенні, мені з великими труднощами вдало-
ся випросити у професора доктора Буреми половину дня після
обіду для моєї дисертації. Після медичного іспиту 1972 року
я вирішив продовжити дослідження мозку. 1975 року я став
заступником директора Нідерландського інституту дослі-
джень мозку, а 1978 зрештою і його директором. 1979 року
до цього додалася професорська кафедра нейробіології. Не-
зважаючи на ці керівні посади, які я обіймав протягом три
дцяти років, передусім я залишався активним дослідником
у лабораторії. Бо зрештою саме задля цього я вирішив за-
йматися своїм фахом. Аж до сьогоднішнього дня я продовжую
вчитися у нашій дослідницькій групі в численних блискучих,
критичних і обдарованих студентів, аспірантів, постдокто-
рантів та співробітників із більш ніж двадцяти країн світу,
яких я й досі зустрічаю серед дослідників мозку та у кліні-
ках. Уся група значною мірою завдячує прекрасним лабо-
рантам, які відповідають за якість та розвиток нових дослід-
ницьких технік.
З часом зросла кількість запитань до тем, які спершу пе-
ребували поза моєю спеціалізацією. Тебе завжди залучають
як лікаря, коли виникають значні проблеми, навіть якщо ти
не практикуєш, а займаєшся дослідженнями. Захворювання
мозку зачіпає всі грані людської особистості, тому до мене за
порадою зверталися люди з найбільш гнітючими проблемами.
Одного недільного ранку, наприклад, прийшов син мого зна-
йомого зі своїми знімками і заявив: «Ящойно дізнався, що мені
залишилося жити три місяці. Чи правда це?» Коли я поглянув
на знімки, то навіть не розумів, як йому взагалі вдалося прийти
до мене і поставити це запитання: передня частина мозку була
однією величезною пухлиною. Йому справді залишалося жити
зовсім трошки. У такі моменти не зарадиш нічим іншим, крім
того, що вислухаєш, розтлумачиш результати обстеження і по-
кажеш людині у стані відчаю шлях через хащі медицини. Єди-