22 / 42
Запитання про мозок
19
ними, хто дійсно зміг оцінити мої здібності, були мої діти. Вони
рішуче вимагали привести «справжнього лікаря», коли мали
гарячку, а я, знервований, сидів зі стетоскопом на краєчку їх-
нього ліжка. Коли 1985 року я заснував Nederlandse Hersenbank
(Нідерландський банк мозку) (див. розділ ХХ.4) і прославився
тим, що досліджую мозок померлих, то, на своє здивування,
знову став для багатьох порадником в усіх питаннях, пов’яза-
них з останньою фазою життя: евтаназії, допомозі в самогуб-
стві й можливості пожертвувати свій мозок або тіло для нау-
ки, — коротше кажучи, у всіх темах, пов’язаних із життям
і смертю (див. розділ ХХ.3). Таким чином дослідження постій-
но перетиналися з особистими чи суспільними впливами моєї
спеціальності. Я брав участь у зустрічах мужніх матерів, що
втратили своїх дітей-шизофреніків через їх самогубство, і те-
пер у рамках організації самодопомоги «Іпсилон» підтриму-
вали інших близьких родичів загиблого. На міжнародних кон-
гресах із синдрому Прадера-Віллі я зрозумів, що члени сім’ї
знають картину хвороби значно краще, ніж ми, дослідники.
Тут батьки зустрічалися з науковцями, щоб разом із ними дати
поштовх дослідженню питання, чому їхні діти переїдали бу-
квально до смерті. Батьки зі всього світу привозили своїх не-
ймовірно товстих дітей; нас, дослідників, вони навчили багато
чого про картину хвороби, а також дуже сильно мотивували
нас. Такий підхід могли б використовувати й інші об’єднання
пацієнтів. Моя дослідницька група була причетна до створен-
ня концепції першого нідерландського дослідження хвороби
Альцгеймера, коли тільки-но прогнозували епідемічне поши-
рення цього захворювання. Наше спостереження, що деякі
мозкові клітини добре перенесли процес старіння і хворобу
Альцгеймера, в той час як інші від цього загинули, стали лейт-
мотивом пошуків стратегії лікування цього захворювання
(див. розділ XIX.3). Через старіння суспільства зараз чи не кожен
знайде серед свого кола спілкування людей, які, перебуваючи