31 / 42
28
Вступ
I.2 Метафори мозку
Протягом століть, захоплюючись мозком, вчені постійно на-
магалися зобразити його функції в моделях, які б спирали-
ся на найновіші технічні розробки свого часу. Коли в епоху
Ренесансу в ХV столітті виникло книгодрукування, мозок
описували як «всеосяжну книгу», а нашу мову як «живу абет-
ку». У XVI столітті для функцій мозку використовували мета-
фору «театр у голові». Водночас у цю епоху проводили пара-
лель між мозком і кабінетом раритетів чи музеєм, у якому
зберігаються і виставляються всі можливі речі. Філософ
Декарт (1596—1650) розглядав тіло і мозок як машину:
«Я б хотів, щоб зрештою взяли до уваги, що всі функції, які
я приписую цій машині, наприклад травлення їжі (…), жив-
лення (…), дихання, ріст, сон, сприйняття світла, звуків, запа-
хів (…) та інші якості зовнішніх органів чуття, відбиток їх
сприйняття органом
sensus communis
і сила уяви, утримання
чи укорінення цих ідей у пам’яті, внутрішні порухи апетиту
і переміни настрою, та навіть зрештою зовнішні рухи усіх
членів тіла (…): я кажу, я б хотів, щоб узяли до уваги, що всі
функції у цій машині від природи походять лише із диспози-
ції її органів, не більше і не менше, як рухи годинника (…)».
Відоме його порівняння мозку з церковним орга`ном. «Духи
життя», найменші й найактивніші часточки у крові, які, згід-
но з цією моделлю, через систему судин (переплетіння су-
дин у шлуночках, яке ми сьогодні називаємо
plexus choroideus
)
заганяються у гіпотетичні отвори в комірках мозку, відпові-
дали його уявленню про повітря, яке подається в орга`н. Епі-
фіз відповідав мануалу орга`на; як мануал спрямовує повітря
у певні труби орга`на, так епіфіз може спрямовувати духи жит-
тя у певному напрямку, а відповідно у шлуночки. Тому в усі
часи в рамках дискусії про тіло і дух Декарта вважали за-
сновником дуалізму, який хибним чином усталився під його