33 / 38
33
Чому мене цікавлять такі люди? Чи нормально прив’язуватися до
незнайомців у такий напружений гарячковий спосіб? Я так не думав.
Неможливо уявити, щоб якийсь випадковий перехожий викликав
у
мене
такий інтерес. А втім, це була основна причина, чому я прони-
кав у ті будинки разом із Томом: я був зачарований незнайомцями,
хотів знати, якою їжею вони харчуються і з яких тарілок їдять, які
фільми дивляться і яку музику слухають, хотів зазирнути під їхні
ліжка, і в їхні потаємні шухляди та нічні столики, і в кишені їхнього
одягу. Я часто зацікавлювався людьми на вулицях, а потім збентежено
думав про них кілька днів, уявляючи, як вони живуть, вигадуючи про
них історії в метро чи автобусах. Минали роки, а я продовжував ду-
мати про темноволосих дітей у формах католицької школи — брата
й сестру — у великому центральному барі, які буквально намагалися
витягти свого батька на вулицю за рукави піджака. Не забув я й тен-
дітну, схожу на циганку дівчину в інвалідному візку перед готелем
«Карлайл», яка говорила італійською з пухнастим собакою на її колі-
нах, тоді як головний персонаж цієї сцени в темних окулярах (батько?
охоронець?) стояв позаду, явно розв’язуючи якісь бізнесові проблеми
по своєму мобільному телефону. Упродовж не одного року я повер-
тався до цих незнайомих мені персонажів у своїй свідомості, намагаю-
чись угадати, хто вони такі і яким життям живуть, і знав, що прийду
додому й так само думатиму про цю дівчинку та її діда. Старий мав
гроші; це видно було з його одягу. Чому вони прийшли сюди лише вдвох?
Звідки вони? Можливо, вони належали до однієї з великих нью-йорк-
ських родин, до якої входили музиканти, академіки, однієї з тих родин,
які живуть на Вест-Сайді, яких можна було зустріти на виставах у Ко-
лумбійському університеті або на концертах у Лінкольн-центрі. Аможе,
цей домашній старий чоловік і не був її дідом. Може, він лише вчитель
музики, а вона флейтистка-вундеркінд, яку він знайшов у якомусь міс-
течку й привіз сюди, щоб вона виступила в Карнегі-холі.
— Тео?—несподівано запитала моямати.—Ти чув, що я тобі сказала?
Її голос повернув мене на землю. Ми були в останній кімнаті ви-
ставки. Далі була сувенірна крамниця — листівки, касовий апарат,
блискучі стоси книжок з історії мистецтва, — і мама, на жаль, не втра-
тила відчуття часу.
— Треба глянути, чи ще йде дощ, — сказала вона. — У нас є трохи
часу, —вона подивилася на свій годинник, кинувши погляд на вихід, —
але я, мабуть, піду вниз і пошукаю щось для Матильди.