28 / 38
28
Мама стояла надто близько, тож відступила трохи назад, щоб роз-
дивитися картину, — не помічаючи охоронця з жуйкою в роті, увагу
якого вона привернула і який не відривав погляду від її спини.
— Розумієш, голландці винайшли мікроскоп, —сказала вона. —Вони
були ювелірами й виготовляли лінзи. І прагнули все зображувати так
детально, як тільки можливо, бо навіть найдрібніші речі щось та й озна-
чають. Коли ти бачиш мух або комах у натюрморті — зів’ялу пелюстку
чи темну пляму на яблуці, — художник передає таємне послання. Він
повідомляє, що живі речі нетривкі —вони тимчасові. Смерть присутня
в житті. Саме тому такі картини називаються натюрморти — мертва
природа. Можливо, спершу ти й не побачиш на тлі краси й цвітіння
крихітну пляму гнилизни. Але придивись уважніше — і вона тут.
Я нахилився прочитати напис, надрукований дрібними літерами на
стіні, з якого довідався, що художник — Адріан Корт, дати народжен-
ня й смерті точно не відомі — був невідомий за свого життя, а на його
праці звернули увагу лише в 1950-х роках.
—Мамо, ти це бачила? — запитав я.
Але вона вже пішла далі. Кімнати тут були прохолодні й тихі, з низь-
кими стелями, гамір і відлуння звуків із великої зали не долинали сюди.
Хоч на виставці було чимало людей, та вона створювала враження тихо-
го затону, герметично впакованого затишшя: довгі й екстравагант-
ні зітхання нагадували переповнену кімнату, де студенти складають
письмовий іспит. Я плентався за матір’ю, а вона переходила від портре-
та до портрета набагато швидше, ніж зазвичай ходила по виставці, від
квітів до ломберних столів, до фруктів, оминаючи увагою багато одних
картин (четвертий за ліком срібний кухоль або мертвий фазан), а до
інших підходила без вагань. («А ось і Гальс. Він іноді такий банальний
з усіма цими пияками та дівками, та коли береться до
справи
, то він
справжній
. Ніякої нервозності та ретельності виконання, він працює на
вологому полотні, мазок, мазок—усе дуже
швидко
. Обличчя й руки він
промальовує, він знає, це те, що притягує око, але подивись на одяг —
такий невиразний, пише його так швидко, ніби хоче лише накинути
його контури. Глянь, як відкрито й по-сучасному він працює пензлем!»)
Деякий час ми постояли перед портретомГальса, на якому було зобра
жено хлопця з черепом. («Не ображайся, Тео, але на кого, ти думаєш, він
схожий? Ось на кого, —вона смикнула мене за волосся, —комусь давно
слід підстригтись».) А потім вона звернула мою увагу на ще два його
великі портрети офіцерів за бенкетом, що, за її словами, справили