10 / 22
12
Будинок престарілих
«Трояндова тераса»
СТАРА ТРАСА МОНТҐОМЕРІ. БІРМІНГЕМ, АЛАБАМА
15 грудня 1985 р.
До «Трояндової тераси» Евелін Кауч приїхала разом із чоловіком
Едом, який відвідував свою матір, Велику Матусю, — приїхала
щойно, та неохоче. Евелін саме втекла від них обох і прослизну-
ла до гостьової зали у віддаленій частині будинку, де могла в ти-
ші та спокої поласувати шоколадним батончиком. Але варто
було їй сісти, як стара жінка поряд заговорила:
— От спитайте мене, хто в якому році одружився… з ким одру-
жився… Чи як була вдягнена мати нареченої, і в дев’ятьох випад-
ках із десяти я вам відповім. Але, хоч убийте, не можу сказати,
коли це мені трапилося так постаріти. Воно якось спіткало мене
саме собою. Уперше я помітила це в червні цього року, коли
лежала в лікарні з моїм жовчним міхуром — він і досі в них, чи,
може, вони вже викинули його… Хтозна. Ота огрядна медсестра
щойно поставила мені одну з тих «швидких клізм», які вони там
так обожнюють, коли я помітила, що вони почепили мені на
руку. Це була біла пов’язка з написом: «Місіс Клео Тредґуд,
жінка вісімдесяти шести років». Уявіть собі!
Коли я повернулася додому, я сказала моїй подрузі, місіс
Отис: гадаю, все, що нам лишилося, це сидіти, склавши руки,
готуючись врізати дуба. Вона зауважила, що їй більше подоба-
ється вислів «піти у кращий світ». Бідолашна, мені забракло
сміливості сказати їй, що, як це не називай, усі ми однаково
вріжемо дуба.
Кумедно, коли в дитинстві гадаєш, що час ніколи не спливе,
а коли тобі стукає двадцять, час летить, наче ти в швидкому по-
тязі до Мемфіса. Гадаю, усе в житті відбувається несподівано.
Саме так було зі мною. Одного дня я була маленькою дівчинкою,
а наступного—уже доросла жінка з грудьми і волоссям на інтим-
них частинах тіла. Я й не помітила, як усе це сталося. Утім, я ніко-
ли не була особливо кмітливою, у школі чи будь-де.