25 / 38
25
Титаренку, і тим, з ким він говорив, — Михайлові Се-
реді, Вікторові Гурову, навіть чекістові Леву Доброхо-
тову, все це близьким не було. Так само, як і мені, наро-
дженому в Києві. Адже двадцять років із моїх сорока
двох мене виховували в тому дусі, що бандерівці — це
вороги. Уже потім я переконався: так, вороги — але во-
роги німецької окупації та радянської влади. Ті, хто роз-
повідав моєму дядькові історії про зустрічі з команди-
ром УПА Данилом Червоним, не змогли приховати
свого ставлення до нього.
Той-таки чекіст Лев Доброхотов визнавав Червоно-
го справжнім героєм. Я уявляю собі, як старий лис щи-
ро зітхає під час розмови з Титаренком, котрого вже зі-
брався здати в КГБ: ех, мовляв, шкода, що в нас таких
бійців не було… Ось чому я вирішив дати хід публікації
зошитів: це — сторонній, а отже — незалежний, як я вва-
жаю, погляд на те, що відбувалося не лише на Волині,
а й на всій Західній Україні, та навіть у всьому Радян-
ському Союзі в повоєнний час.
Ну, і ще трошки — про те, що може збурити в того, хто
читатиме ці зошити, купу запитань.
Відразу скажу: оригінальний рукопис написаний ро-
сійською мовою. Співбесідникам журналіста Титарен-
ка так було зручніше. Тітка Оля говорила, що дядько,
коли вже передруковував текст на машинці, відразу пе-
рекладав українською. Але машинописні сторінки, як
відомо, конфісковані й зникли десь у архівах радянської
держбезпеки. Та навіть без огляду на це я вирішив: пра-
вильно буде подавати тексти зошитів українською.
Причому — повністю, «українізуючи» навіть радян-
ських міліціонерів, чекістів, адміністрацію й охоронців