7 / 38
7
Війна після війни
Минуло вже двадцять років після скасування радянської цензури,
та тільки тепер з’являються художні твори про інший, нешаблон-
ний вимір Другої світової та «війни після війни», останні салюти
якої прозвучали аж 1960 року, коли українські повстанці дали свій
останній бій. Це і добре, і погано. З одного боку, зацікавлений чи-
тач встиг прочитати енну кількість наукових та публіцистичних тек-
стів про ті часи, побачив кілька документальних і художніх фільмів
і загалом розуміє, що то за часи. З іншого боку, події того часу аж
ніяк не пласкі, там дуже мало «білого» та «чорного».
Шкода, що так мало літераторів ризикнули осмислити той час,
розкрити наміри і показати характери дійових осіб — як чільних,
так і абсолютно пересічних. Драма українців, затиснутих двома
тоталітарними «соціалізмами» — інтернаціональним та національ-
ним, життя «на грані двох світів», варта, щоб її розповіли. У цьо-
му сенсі роман Андрія Кокотюхи «Червоний» приречений бути
прочитаним.
Червоний—це, звісно, вигаданий персонаж. Ніякого «Остапа»,
командира летючої групи УПАДанила Червоного, не існувало. Це
збірний образ тридцятирічних, часто безіменних героїв того часу.
Героїв — саме у літературному значенні цього слова, без оціню-
вання. Здається, лише згадуванням горбинки на носі автор від-
силає до нечисленних фото головного командира УПА Романа
Шухевича. Та й не факт — чи мало таких леґенів народили на по-
чатку ХХ століття волинські та галицькі мами?..
Це була війна без лінії фронту. Точніше, цей фронт звивисто
пройшов через хутори, обійстя й окремі хати. Понад десять ро-
ків люди краю жили в умовах, коли день і ніч належали різним
«владам».
Світило сонце: це був час «совєтів» із українськими школами,
про які так мріялося «за ляхів», де «москальки», юні вчительки ро-
сійської мови — милі дівчиська — навчали дітей віршів про друж-
бу, честь, Батьківщину і, обов’язково, про товариша Сталіна. Це ви-