8 / 38
дається безглуздям, але саме їхні життя вартували найменше. Не
потрібні нікому. Точніше, їхні бездиханні тіла були потрібні всім.
Хлопцям з лісу — для поширення страху, хоч це була легка і непо-
чесна здобич. Радянській владі з її пропагандою — як наочні при-
клади бузувірства «українсько-німецьких буржуазних націона-
лістів».
Коли спадала ніч, влада змінювалася. Селянин, поштар чи голо-
ва колгоспу, демобілізований вояк робітничо-селянської червоної
армії, комсомолець і навіть орденоносець міг виявитись месником
чи різуном — називайте як хочете. І невідомо, хто давав йому на-
каз вирушати у ліс, — друг-провідник чи майор МГБ. Бандерівці
перевдягались у червоних, а у червоних спеціальні загони видава-
ли себе за підрозділи УПА.
Хтось не повірить, але все описане автором має документаль-
ну основу — аж до того, як спецслужба ловила повстанського
ватажка «на жінку». Або те, що у 1950-х у радянських таборах
Півночі діяла розгалужена підпільна націоналістична мережа.
Або те, що за збирання фактів про повстанців у 70-х потрапляли
в «дурку».
Читачеві, який візьме книжку до рук, доведеться пережити три
окремі історії, які врешті складуться в один пазл. Спогади, записа-
ні зі слів «акторів другого плану» — міліціонера-східняка Михайла
Середи, кагебіста ЛеваДоброхотова чи колишнього червоноармій-
ця-танкіста Гурова, — дають можливість прожити життя Данила
Червоного, бути разом з ним так довго, як цього вимагає автор-
ський замисел. А потім… А потім, після прочитання книжки, пого-
воримо. Буде про що.
Вахтанг Кіпіані,
головний редактор сайту
«Історична правда»