12 / 38
12
Це потім я дізнався — батько підключив своїх знайо-
мих по максимуму, аби дядька Григорія замість тюрем-
ної камери закрили в дурці. Спростило ситуацію те, що
кузен жив у Чернігові, а це як-не-як глуха провінція за
тодішніми радянськими мірками. Тобто далеко не ли-
ше від Києва, а й від Москви — з місцевими домовити-
ся простіше. Тим більше, такому солідному чоловікові,
яким вважався на той час у Чернігові інструктор міськ
кому партії з Києва.
Не знаю подробиць, знаю лише про результат клопо-
тань: Титаренка надовго закрили у рівненському психо-
неврологічному диспансері. Потім перевели для якихось
досліджень у Київ, до Павлівської лікарні, далі — назад
у Чернігів, потім — до Дніпропетровська. Це була сумно
звісна психіатричка, через яку пройшов не один десяток
інакодумців. Випускали на якийсь час, тоді знову забира-
ли, і ось так тривало роківшість. Далі почалася
пєрєстрой-
ка
, і поволі випустили не лише таких, як мамин кузен,
а й решту, більш небезпечних ворогів радянської влади.
Власне, я захопився. Бо треба сказати нарешті, за які
гріхи мій дядько, Григорій Титаренко, потрапив до спис-
ку особливо небезпечних, яких треба або стріляти, або са-
джати, або ізолювати в дурках. Насправді нічого особли-
вого він не робив. Не створював підпільних організацій,
не був у їх складі, не поширював інформацію, почуту на
радіо «Свобода», не вимагав припинити насильницьку
русифікацію тощо. Титаренко поплатився лише за влас-
ну цікавість, і я назвав би цю цікавість професійною.
Мій дядько, як я вже згадував, працював журналістом
у чернігівській обласніймолодіжній газеті. І на свою голо-
ву почав збирати матеріал про командира УПА Данила
Червоного. Точно не знаю, але, здається, Титаренко справ-