10 / 38
10
затявся скласти докупи три зошити та довести справу
свого дядька Григорія Титаренка до кінця. Бо в цій іс-
торії моя роль дуже скромна. Найголовніше свого часу
зробив саме він, мій рідний дядько.
Саме він зібрав і записав у трьох зошитах все, що вда-
лося дізнатися про командира УПА, чотового Данила
Червоного.
Саме на цю справу Титаренко поклав власне здоров’я
й життя. А я лише знайшов зошити та довів її до кінця.
Із дядьком Григорієм я майже не спілкувався за його
життя. Він був навіть не найближчим родичем: двою-
рідний брат матері, або, як вона сама казала, кузен. Хо-
ча були в нашій родині часи, коли мені здавалося —
ближчої за Титаренка людини для батьків не існує.
Подібне враження склалося через те, що про кузена ду-
же часто згадували. Правда, з віком я зрозумів: про ньо-
го говорили не тому, що він був надто близьким моїм
батькам, а навпаки: вони намагалися триматися від ньо-
го якомога далі. Причому робили це часом публічно,
відхрещуючись від кузена навіть під час родинних свят,
коли за столом збиралася купа народу.
Тоді я ще був надто малим і, признатися чесно, вірив
у те, що радянська влада — найсправедливіша та най-
краща у світі, тому в неї так багато ворогів. Одним із
них, поза сумнівом, батьки вважали маминого кузена.
Якось я підслухав їхню розмову, тоді ж уперше почув
від тата: «Правильно, що його закрили в дурдомі! Там
йому і місце! Це ж краще, аніж кудись у табори, в Мор-
довію чи на Урал». Мама погоджувалася: «У таборі не
виживе. І не перекується. До того ж він тепер у лікарні,
отже, теоретично можна вважати Гришу хворим». —