13 / 38
13
ді збирався писати на основі цих матеріалів книгу та опуб
лікувати її на Заході. Принаймні я чув таке від батьків, част-
ково це підтверджували деякі дядькові знайомі, з якими
мені вдалося поспілкуватися.
Так це чи ні, назавжди лишиться невідомим. Але зоши-
ти Титаренка збереглися в тому вигляді, в якому він їх вів.
І тепер варто сказати кілька слів про те, як знайшлися зо-
шити. Адже без них нічого в моєму житті й не почалося б.
Сам я вже майже десять років займаюся документаль-
ним кіно. Наша студія здебільшого освоює іноземні гран-
ти. Та це не означає, що ми викидаємо гроші на вітер,
роблячи щось лише для звітності, аби отримати новий
грант під нову дурницю. Згоден, є колеги, котрі цим за-
ймаються. Але документалістика, яку робимо ми, з року
в рік збирає професійні призи, в тому числі — на міжна-
родних фестивалях. І те, що на українському телебачен-
ні для неї дуже рідко знаходиться не просто зручний,
а взагалі —будь-який ефірний час, а отже, те, що про нас
мало знають удома, —не моя проблема, погодьтеся… Та
мова не про мою роботу, а про тітку Олю, дружину, точ-
ніше — вдову Григорія Титаренка.
Бо це вона два роки тому почула в новинах моє прізви-
ще, коли там розказували про чергову нашу міжнародну
відзнаку, і не полінувалася, подзвонила на канал, де ці но-
вини показували, вийшла на редакторів, тоді на журна-
лістів і так отримала мій телефон. Для своїх шістдесяти
років тітка Оля виявилася неабияк активною жіночкою.
До її дзвінка я знав лише, що мамин кузен помер
1992 року, у страшних злиднях та, звісно ж, передчасно.
Шість років примусового лікування та вимушених ман-
дрів по психлікарнях зробили свою справу. Здається,