29 / 34
29
Вона вгамувала хвилювання й нагадала собі: «
Надія потьмарює
спостереження».
— Ти знаєш, коли люди вірять у те, про що говорять, — ска-
зала вона.
— Так.
У його голосі вчувалися обертони здібностей, які він неодно-
разово випробовував. Вона чула їх, а тому сказала:
— Можливо, ти і є Квізац Хадерах. Сідай тут, юний брате,
біля моїх ніг.
— Я краще постою.
— А твоя матір колись сиділа біля моїх ніг.
— Я — не моя матір.
— Ти нас трохи недолюблюєш, правда? — Вона глянула на
двері, а тоді гукнула: — Джессіко!
Двері прочинилися; за ними стояла Джессіка й напружено
вдивлялася в кімнату. Коли жінка побачила Пола, то розслаби-
лася. Вона спромоглася на слабку посмішку.
— Джессіко, чи твоя ненависть до мене вщухала хоч раз? —
поцікавилася стара.
— Я люблю й ненавиджу тебе водночас, — відповіла Джессі-
ка. —Ненависть — за завданий тобою біль, про який я не забуду
ніколи. А любов — це…
— Просто беззаперечна даність, — закінчила стара, та голос
у неї був м’яким. — Ти можеш зайти, але дотримуйся тиші. За-
чини двері й пильнуй, аби ніхто не завадив нам.
Джессіка зайшла в кімнату, зачинила двері й стала спиною до
них. «
Мій син — живий,
— подумала вона.
— Мій син — живий,
і він… людина. Я знала, що так і є… але… він живий. Тепер і я можу
жити далі»
. Двері за її спиною були важкими та справжніми.
Усе в кімнаті тиснуло на її чуття.
Мій син живий.
Пол глянув на матір.
Вона казала правду
. Йому хотілося
зараз піти геть й осмислити пережитий досвід, але він знав, що
не зможе залишити кімнату, перш ніж його відпустять. Стара
здобула над ним владу.
Вони казали правду
. Його матір витри-
мала це випробування. За цим має стояти жахлива мета… адже
біль і страх були жахливими. Він убачав у цьому величну жахли-
ву мету. Вони діяли наперекір усім перешкодам. Ними рухала