25 / 34
25
— Бачиш це? — спитала вона, дістаючи зі складок своєї мантії
зелений металевий куб із п’ятнадцятисантиметровою стороною.
Вона повернула його до Пола, і хлопець побачив, що одна з гра-
ней відкрита, а всередині — чомусь лячний морок. Жодна крапля
світла не проникала в цю пітьму.
— Поклади свою праву руку в скриньку, — сказала вона.
Страх прошив Пола наскрізь. Він відступив на крок, але стара
промовила:
— Це так ти коришся своїй матері?
Він поглянув у блискучі пташині очі.
Повільно, під тиском чужого примусу, якому не мав змоги
опиратися, Пол поклав руку в коробку. На мить, коли пітьма
огорнула його долоню, він відчув холод, тоді — гладенький метал
під пальцями та поколювання, наче в нього затерпла рука.
Хижий вираз з’явився на обличчі старої. Вона відвела свою
праву руку від куба та приставила її до шиї Пола. Той помітив
блиск металу й почав повертатися.
— Не рухайся, — просичала вона.
Знову використовує Голос! Пол перевів погляд на її обличчя.
— Я тримаю біля твоєї шиї ґом джаббар, — промовила вона. —
ґом джаббар, ворог пихи. Це голка з краплею отрути на кінчику.
А! Не приймай руку, інакше відчуєш її на собі.
Пол спробував ковтнути пересохлим горлом. Він не міг від-
вести погляду від зморшкуватого старого обличчя — блискучі
очі, бліді ясна під срібними зубами, що поблискували, коли
вона говорила.
— Син Герцога має розумітися на отрутах, — промовила ста-
ра. — Такі часи, еге ж? Мускі в напоях. Аумас у стравах. Швид-
кі, повільні та ті, що між ними. Ось і дещо нове для тебе: ґом
джаббар. Він убиває лише тварин.
Гонор подолав страх.
— Ти смієш припускати, що син Герцога — тварина?
— Скажімо так, я припускаю, що ти можеш виявитися люди-
ною, — промовила вона. Не руш. Застерігаю тебе: не намагайся
відсахнутися. Я стара, але моя рука може ввігнати в твою шию
голку, перш ніж ти встигнеш ухилитися.
— Хто ти? — прошепотів Пол. —Якими хитрощами ти змуси-
ла мою матір залишити мене наодинці з тобою? Ти служиш
Харконненам?